Пошук по сайту:

Дві історії мобілізації, які свідчать, що можна воювати не лише штурмовиком

Дві історії мобілізації, які свідчать, що можна воювати не лише штурмовиком
Дві історії мобілізації, які свідчать, що можна воювати не лише штурмовиком

Дали повістку або запхали в бусик і «одразу відвезли в окопи під Часів Яр» чи на «штурм посадки»: зокрема і через такі страшилки, нав’язувані російською пропагандою, деякі чоловіки обмежують пересування містом чи й навіть ховаються.

Журналісти Радіо Донбас.Реалії (проєкт Радіо Свобода) відвідало один із підрозділів 148-ї окремої артилерійської бригади. Там вже кілька місяців проходять службу Сергій з Дніпропетровщини та Євген із Запоріжжя. Чи стали вони штурмовиками після вручення повісток, і як їхні цивільні спеціальності стали при нагоді під час війни? Відповіді у цьому матеріалі.

Історія 1: фермер із Дніпропетровщини

«Іди вже!»

Сергієві 40 років. У цивільному житті працював трактористом, автомеханіком і автоелектриком, тримав удома сімох корів. Ще й близько 15 гектарів землі обробляв. Допомагав військовим із ремонтом машин як волонтер.

Читайте по темі: Авдіївку закрито через епідемію холери, містом ходять люди в спецкостюмах, – Барабаш

«Погукали мене хороші хлопці – і я пішов. Я ще як був цивільним – допомагав не одній бригаді як автомеханік, автоелектрик. А тоді хлопці погукали, кажуть, поїхали з нами. Я мобілізувався, і не з-під палки, як ото зараз робиться», – каже Сергій.

Уже близько двох місяців він – боєць 148-ї окремої артилерійської бригади. Має свій рахунок до окупантів: на війні загинули двоє однокласників.

Сергій в автомайстерні eiddxikdiqurhab

Сергій в автомайстерні

«Це дуже боляче і дуже близько. Якщо є такі люди, які байдужі, і їх це не зачепило, мабуть, їм пощастило. Але, якщо нічого не будемо робити, то війна зачепить усіх», – міркує Сергій, спираючись на двигун від «КамАЗу».

Згадує, що як порядні люди, він і його друзі з початком повномасштабного вторгнення не ховалися, одразу пішли до військкомату. Тому із врученням повістки не прийшов страх, що, мовляв, все, кінець життю настав.

Та й рідних своїх, зізнається боєць, до своєї відсутності привчав поступово: спочатку їздив допомагати військовим на один день, потім на два, на три. І так упродовж року.

«Дружина не дуже хотіла відпускати. А потім сказала: «Іди вже!» – сміється Сергій.

Сергій, готуючись до армії, привчав сина-школяра до обробітку землі. Зараз постійно спілкується із ним, дає фермерські поради. І перший врожай соняшника, каже, син і дружина продали самі. А тепер посіяли пшеницю і ще трохи соняшника.

«У 13 років хлопчина на тракторі працює. Слава Богу, що не треба далеко їздити. Тобто, він зараз теж став годувальником родини, – боєць Сергій не приховує гордості. – Ви ж розумієте, що робота на землі – це такий процес, що його закинеш, і діла не буде. А передати комусь в оренду – теж не варіант. А тепер хазяйнує хлопчина! Каже, школа трохи заважає (сміється)».

Читайте по темі: У Лондоні зробили інсталяцію на честь загиблих на війні українських спортсменів

Питаємо Сергія про навчання. Адже людей лякають чутками, що, мовляв, іноді на війну відправляють зовсім без підготовки.

«Базова підготовка є. Якщо хтось захоче навчитися – він навчиться. Може часу малувато трохи – це я по собі суджу. Люди, може, швидше за мене вчаться. Але ж вчать. І «база» дається нормальна», – переконує боєць

Він 20 років тому уже служив у лавах Збройних сил. Тому є, з чим порівнювати. Тоді, ділиться Сергій, навчання як такого не було, в армії лишалися залишки «радянщини».

Тепер же є людське ставлення до бійців, і є зв’язок з командирами.

«Немає такого, що командир сказав, як відрубав. Якщо є пропозиції, то вони їх можуть розглянути. І зв’язок є, а тоді його не було. Є таке і в нашому бойовому підрозділі. А як би ми працювали тоді?! Треба ж розуміти один одного, – інакше не вийде робити спільну справу», – підсумовує боєць.

А ще Сергій зізнається, що після мобілізації страху не було, проте запанікував, – від невідомості, як складеться ситуація. Проте паніка пішла.

«У мене самого була паніка спочатку. Спочатку. Бо не знав, як буде складатися сама ситуація. А потім почав спілкуватися безпосередньо з військовими. І якось це змінилося, – згадує Сергій. – А штурмовиком не дуже хотілося, бо не знаю, чи гарний був би з мене штурмовик. А тут поки усе виходить».

«Хлопці їздять, дядьки крутять»

«Тут» – це на ремонтній базі 148-ї окремої артилерійської бригади. Вона зараз воює на одному з найгарячіших напрямків наступу російських військ на Донбасі.

Сергій (ліворуч) за роботою на ремонтній базі

Сергій (ліворуч) за роботою на ремонтній базі

«Що я роблю тут? Ремонтую все, що зламалося. Оце так прямо і просто. Роботи дуже-дуже багато. Тому що два роки війни з технікою, мабуть, своє зробили. То ж воно ще якось десь стояло до цього. Тобто, тут я роблю те, що робив й до цього в цивільному житті – для мене майже нічого не змінилося. А тут потрібні і механіки, і ще багато спеціальностей. Не тільки штурмовики», – зазначає боєць.

Каже, ремонтують тут абсолютно різні автомобілі: і радянські, і закордонні. Доводиться і мотори витягувати, і коробки передач знімати.

«Абсолютно різні випадки, абсолютно різні автомобілі. Адже, як кажуть, час бере своє: техніка зношується і радянського зразку, і імпортна. Все воно залізо, все воно ламається, все потребує уваги, – зітхає боєць, копирсаючись у двигуні. – Як у цивільному житті працювали: взяв автомобіль, відпрацював, десь щось не так, – відігнали у бокс. А тут трошки по-іншому: хлопці їздять, а дядьки крутять».

«Потрібні не тільки штурмовики»

Під час інтерв’ю Сергій продовжує працювати: щось там протирає у моторі, який витягнули з машини для планового ремонту.

А ми цікавимося його думками про тих чоловіків, які зараз ховаються, бояться виходити на вулиці своїх міст через страх, що одразу після вручення повістки їх відправлять в окопи, наприклад, чи в посадку під Часів Яр.

«В армії потрібні всі, не тільки штурмовики. Ну це ж залежить від чоловіка: що він може робити. Якщо він може бути тільки штурмовиком, то я нічого не скажу. А якщо у чоловіка є страх, то я взагалі вважаю, що його не треба брати до війська. Треба йому знайти таке місце, де він буде корисний, де він працюватиме, – міркує мобілізований. – Тому що в цивільному житті теж треба працювати, бо ми тут попадаємо. Та й люди у нас думають, що якщо це військові, до них не можна підійти, що це щось таке страшне. Людям це треба пояснювати».

Питаємо, чи є у Сергія відчуття спільної роботи з бійцями на передовій, адже він на ремонтній базі, а вони – на лінії фронту.

«Звісно, є відчуття спільної справи. Бо як нема тут кому привезти БК, там немає що кинути. Це відчувається. І в мене багато друзів на передку, з якими я спілкуюся. Так що зв’язок є – це все одна справа», – запевняє військовий.

Сергій ремонтує автомобіль

Сергій ремонтує автомобіль

За деякий час після інтерв’ю стрічаємо Сергія вже під залізним дном старенького «КрАЗу». Він зосереджено щось там викручує. Намагаючись не відволікати, тихенько питаємо, що боєць планує робити після війни.

Механік відповідає так: «Те саме, що й зараз (сміється). Повернуся на свою землю, ремонтуватиму техніку. Як було – так і буде. Якби я хотів щось змінити, я б утік ще до всього (сміється). А так мені і тут, під машиною, нормально».

Історія 2: зварювальник із Запоріжжя

«Думки тікати не було»

Євгенові із Запоріжжя 33 роки. У цивільному житті 13 років поспіль він на різних підприємствах міста (зокрема, на авіабудівному та металургійному) працював зварювальником.

Каже, що від початку війни у 2014 році на Донбасі воювали двоє кумів. І зараз вони теж воюють.

«Тоді, розповідали вони, війна була не така, як зараз. Зараз набагато важче і набагато все страшніше», – ділиться боєць.

Євген працює з металом

Євген працює з металом

До війська він потрапив по мобілізації. Згадує, як повертався додому з роботи, вийшов з автобуса. І тут Євгена зустріли співробітники ТЦК, виписали повістку.

«Я поставився до цього відповідально, прийшов. Думки тікати зовсім не було, тому що на початку повномасштабної війни 24 лютого, як і всі, ходив до ТЦК, відстояв чергу, сказали, що зателефонують. І так два роки не телефонували, – згадує обставини мобілізації Євген. – І страху ніякого не було, була тільки відповідальність. Я знав, що одразу мене на передову не спрямують. Бо фронт стоїть, хлопці тримаються. Допомогти треба, тому, думав, спочатку навчать, а потім вже кудись відправлять. Так воно і сталося».

Зварювальник після отримання повістки пройшов ВЛК, затим кілька днів був удома. Потім подзвонили. Євген спокійно зібрався і приїхав до ТЦК. Звідти мобілізованих відвезли до навчального центру.

«Інструктори були з бойовим досвідом»

У 2010–2011 роках чоловік перебував на строковій службі у Збройних силах України у танкових військах.

Порівнюючи рівень підготовки тоді і зараз, Євген сміється: «Небо і земля! Яка тоді була українська армія? Бордюри білили, газони косили. А зараз у тебе повністю підготовка іде, тобі повністю видають усю амуніцію. Ніхто тебе не ганяє, морально не принижує. Раніше було таке, що могли зацькувати тебе, мовляв, не так щось зробив. Зараз тобі ніхто так не каже. Навпаки: щось не розумієш, пояснять тобі два, три рази – щоб ти зрозумів. Все по-людськи».

А ще боєць відзначає високий рівень обізнаності і мотивованість інструкторів: «У нас всі інструктори були з бойовим досвідом. Вони нас навчали всьому, що знали. І мотивували, зокрема, так: треба захищати свою країну, бо якщо сьогодні десь немає боїв, це не означає, що їх не буде завтра. Потім дізналися про мою цивільну спеціальність і запропонували перейти в ремонтну групу».

Відтоді він близько місяця служить у ремонтному підрозділі артилерійської бригади і робить те саме, що й 13 років поспіль у цивільному житті – працює зварювальником.

«Моя мотивація – захист родини»

«Я працюю зварювальником. Допомагаю. Зварюю. Якщо десь щось зламалося. В двигуні щось там відпало: я підварив, хлопці підремонтували. Багато роботи. І щодня вона якась нова. Сьогодні лафет зламався. Треба підварити. Завтра ще щось. Кожного дня по-різному. Тобто, армії потрібні не лише штурмовики», – наголошує Євген і додає: бійці з передка, стримуючи натиск російських військ, забезпечують спокій у відносному тилу для ремонту техніки. А ремонтники допомагають бійцям, щоб ті могли спокійно доїхати до позицій. Така взаємодопомога.

Запитуємо у Євгена (виходячи зі свіжого досвіду мобілізації) поради для чоловіків, які бояться.

«Відчуття того, що ти приїхав на фронт вмирати, – це погане відчуття. Ну як це так: «я помру»?! Що, прямо всіх отак перестріляють?! Ні! Ти повинен сам себе морально підтримувати. Є різні професії: і артилеристи, і піхотинці, і ремонтники. Багато професій. І усюди потрібні люди, ділиться зварювальник. – А моя мотивація, – у захисті своєї родини. Я ж із Запоріжжя. І в нас теж майже за 50 км війна іде. Я не хочу, щоб дійшла ця війна до моєї сім’ї, щоб вони не бачили цього всього».

Коли завершаться бойові дії, війна, каже боєць, є плани відкрити свою справу. Але, перш за все, хоче добудувати свій дім. Бо із цією війною трохи не встиг.

«Потрібні автоелектрики та мотористи»

Ремонтному підрозділу дуже потрібні автоелектрики та мотористи. Про це нам розповів Микола, командир взводу ремонту автомобільної техніки 148-ї окремої артбригади.

Микола, командир ремонтного взводу, біля двигуна від американської вантажівки

Микола, командир ремонтного взводу, біля двигуна від американської вантажівки

«Електрики, – це майже як кисень! Тому що в нас є старі машини, до прикладу, 255-й «КрАЗ», там мінімум електрики. Але приходять до нас машини, такі, як Oshkosh. Це американські вантажівки для перевезення боєприпасів. На них присутня ціла купа датчиків, ціла купа дротиків. І робота двигуна залежить від показників цих датчиків. Майже 70 відсотків техніки, яка перебуває в підрозділі, залежить від роботи електрики. Відповідно, автоелектрик – це дуже-дуже потрібна спеціальність», – каже командир.

Як приклад гострої потреби в автоелектриках Микола показує нам американську вантажівку Oshkosh: у машини відкинута кабіна та знятий двигун.

«Влучив fpv-дрон, лобове скло вилетіло, і купа дротів, які розташовані під передньою кришкою бампера, були пошкоджені. В одному роз’ємі йде 36 дротиків. І вони всі білого кольору. Відповідно, щоб розібратися, який за що відповідає, треба немало часу, – зауважує командир взводу. – Під час влучання машина працювала, тому відбулося коротке замикання. Через це згоріли два соленоїди. Це ми з’ясували через два тижні. Через це машина не могла після відновлення ізоляції та всіх дротиків елементарно ввімкнути передачу. До речі, тут стоїть коробка-автомат».

Американська вантажівка Oshkosh на ремонтній базі

Американська вантажівка Oshkosh на ремонтній базі

Микола згадує, що фахівця для ремонту знайшли аж у Запоріжжі. Він відновив гідроблок автомобіля. Після цього ремонту вантажівка поїхала, проте недалеко: обірвало болти, що з’єднують двигун із коробкою. Тому довелося демонтувати двигун.

«А про те, що потрібні автоелектрики, – ось наочний приклад. Тут купа різних датчиків, стоїть електронний блок управління двигуном. Машина 2006 року, військова, але тут стоїть уже блок управління двигуном. Датчик абсолютного тиску, датчик тиску палива, датчики температур, температури впускного повітря, в момент вприску випередження, – перелічує командир підрозділу, показуючи нам американський мотор. – Ніби це й не складно, можна розібратися. Але за наявності спеціаліста це буде в рази швидше. От така ситуація»

Так само, зауважує Микола, підрозділ конче потребує мотористів, які працюють з двигунами і розуміють їхню роботу.

Адже є військовослужбовці, які стикалися з ремонтом двигунів на тракторах, на «КамАЗах». Але фахівців, які би розуміли безліч нюансів, пов’язаних із роботою та ремонтом різних моторів, – таких немає.

Сергій Горбатенко, опубліковано у виданні Радіо Свобода

Коментарі:

comments powered by Disqus